Свист

Чи то наукою живе майбутнє воєдино,

Чи добрі люди зустрінуться мені?

Чи роки студентські - вони найліпші?

На яку тропу я встану восени?

Міркую, йду та й насвистую собі.

Блукаю думками тими вже од літ,

Чи може я не там звернула?

Можливо відповідь ховається суціль

Кутів глухих, що ними я споткнулась?

Шукаю, йду та й насвистую собі.

А що, як тим разом стіну подолаю?

Як прокладу новий я шлях,

Де нога батьківська не ступала,

Де крокувати буду тільки я?

Цікавлюсь, йду та й насвистую собі.

Ось там, де небо охопило поле,

Співає черешневий краєвид, 

То він стоїть мене гукає, 

То він чекає на мій прихід.

Усвідомлюю, бігу до нього та й насвистую собі.

Прибігши, я смутилася,

На мене ту чекав ще наш сусід,

Чи він теж згубився?

Чи шлях го теж сюди привів?

Стою, питаю та й насвистую собі.

Він посміхнувся, але уста його мовчали,

Промолвило за нього лиш свисту мого відбиття,

«Не свисти - грошей не буде в домі, доню» -

Завжди казала мати,

Як не стало ні грошей, ні дому, ні життя.